Клуб Анонімних Дідів Морозів

Минулого року приймала участь в проекті “Клуб Анонімних Дідів Морозів” і навіть не знала, що проект цей запустили мої співробітники: Роман та Сергій.

Зараз Сергій працює в моїй команді і мене аж гордість розпирає від усвідомлення того, що маю можливість працювати з такими класнючими людьми 🙂

Принцип роботи “Клубу Анонімних  Дідів Морозів”:

  • Ви реєструєтеся, вказуючи свою поштову адресу.
  • 10 грудня 2013 року  супер потужний,
  • Спеціально навчений комп’ютер перемішає список всіх зареєстрованих учасників і видасть Вам випадкову адресу іншого учасника, на який і потрібно відправити подарунок.

Між іншим, минулого року у даному дійстві прийняло участь біля 500 людей.

Клуб Анонімних Дідів Морозів допоможе в чарівний передноворічний час зробити приємне і подарувати усмішку ще одній людині на нашій планеті.

Отже, пропную реєструватися за наступною лінкою і з нетерпінням чекати 10-го грудня 🙂

http://adm.lviv.ua/welcome-2013.html

Advertisements

Доторкнись і побач

Недавно натрапила на чудове творіння львівського режисера – фільм під назвою “Доторкнись і побач”. Деталі про те хто знімав, кого знімав, де і скільки не описуватиму – вводите в Google назву фільму і все є. Просто хочу поділитися невимовною радістю з того факту, що Львів продукує не тільки таке “Г” як горезвісний Сєргєй Пастух, але й справді геніальних людей.

Можливо в силу моєї сентиментальності, може ще чогось, але сльози в мене на очах були практично протягом всього перегляду. Не пошкодуйте 30 хвилин свого часу і подивіться цей фільм. Історія про добро, любов і порозуміння, які все ще мають місце у нашому житті.

Почни свій день – експеримент

Сьогодні знову понеділок. І хоч ранок  почався відносно спокійно, але безладно. І я нарешті задумалася над тим як зазвичай минають в мене ранки будніх днів: кава поспіхом, сніданок аналогічно, в паніці шукаю ключі, etc. і вискакую з дому за 5-10 хвилин до першого стенд-апу. В принципі часу щоб добігти до роботи вистачає, але не вистачає часу щоб толком підготуватися і почуватися на 100% впевнено.

Потім згадала собі Христині експерименти і надумала спробувати таки привести до порядку свої ранки. Отже, від сьогодні (15 липня 2013) протягом місяця (по 16 серпня 2013) я обіцяю собі щодня виконувати наступне:

Кожного вечора перед робочим днем:

  • Дивитися погоду на завтра;
  • Готувати собі відповідний одяг;
  • Переглядати відомі задачі на завтра;

Кожного ранку робочого дня:

  • Вставати в 7:00 або не пізніше ніж за 2 години;
  • Переглядати список відомих задач на сьогодні і виставляти пріоритети собі і команді;
  • Звітувати сюди про хід експерименту;

Ні з ким об заклад битися не буду, але за підтримку буду мєго вдячна 🙂

Кеіко

Трохи більше ніж два місяці тому я переїхала в нове помешкання. Таки зняла квартиру, ага, не минуло і року. Переселилася і почала перейматися тим як змусити себе підтримувати порядок в своєму холостяцькому помешканні і не загрузнути по вуха в пошуках себе. Бо тенденція до того намалювалася досить чітка. Було паскудно. Внутрішньо відчувала себе спустошеною, наче покинутою на перехресті доріг в нікуди.

Але перейматися подібними дрібницями мені довелося недовго. В подвір’ї мого будинку десь взялося кошеня. Деякий час чимось смачненьким його підгодовували діти і періодично ганяли собаки. Так було поки одного вечора я не вийшла проводити гостей. Йшли спокійно тринділи про якісь страшно важливі речі 🙂 І тут звідки не візьмися пухнаста куля, а за нею одна з собак, що живуть у тому ж дворі. Я незчулася як та куля опинилася в мене на руках. Так там і залишилася, бо я вже не змогла відпустити малого котопуза. Так зі мною сталася Кеіко. Клубочок позитиву, перевернутих вазонів, мурчання, ласки, кігтів, котрі завжди з радістю вчепляться в найдорожчі панчохи, стиряних мочалок для посуду і ще купи всього, чого зразу і не згадаєш.

Ось так вона виглядала коли поселилася в мене:

Keiko_001

Спочатку в мене була думка обстежити її у ветеринара, пофотографувати і викласти на сайті притулку з оголошенням “Віддам в добрі руки”. Але дуже швидко я зрозуміла, що вже не в змозі розлучитися з малою шкодою. Ось така в мене тепер харизматична киця, котра ніколи не дає господині сумувати і думати про всілякі дурниці.

Ще в неї є кілька цікавих фіч:

  • Вона геть не боїться води. Точніше раніше боялася, але поступово призвичаїлася спати в умивальнику (в спеку), плигати у ванну з водою та допомагати мені мити підлогу. Точніше розхлюпувати воду з відра на метр в радіусі, але ж старається :). Тож, тепер мені і купатися і прибирати значно веселіше.
  • Завжди десь поруч, щоб несподівано вистрибнути і потішити мене повиснувши на нозі, шкарпетці чи капцеві. Цій фічі застосування я ще не знайшла.
  • Якщо якась річ в квартирі не на своєму місці, Кеіко обовязково до неї добереться і прозоро дасть мені зрозуміти, що наступного разу краще ту річ краще таки класти на її місце і подалі від досяжності спритних лап. Це звісно також сприяє порядкові в моєму невеличкому хазяйстві :).
  • Якщо дивитися на її мордочку під певним кутом, то плямка біля носика дуже нагадує сердечко.

А ось така вона зараз (іноді вміє зістроїти страшно поважну мармизу до фотографії):

keiko_002

Ну і фотка в умивальнику, Кеіко обурюється чого це я завалилася і фотографую її заважаючи солодко спати:

keiko_003

Травнева Боржава (частина 1)

На травневі свята так і не вийшло мені кудись поїхати. Тому я надумалася здійснити одноденну прогулянку Боржавою. Єдиний нюанс, котрий необхідно було врахувати і який трохи страшив – це те, що бувавши на Боржавському хребті не один раз, мені ніколи не доводилося орієнтуватися самостійно. Завжди був хтось досвідченіший, хто добре знав дорогу. Відповідно маршрут в пам’яті не відпечатався настільки, щоб я впевнено йшла. Але трохи почитавши звіти бувалих, трохи покладаючись на пам’ять  а трохи на язик, в ніч з п’ятниці на суботу я сміливо вирушила в сторону Воловця.

Їхала поїздом Київ – Ужгород, що відправляється зі Львова в 4:14 ранку. Не зовсім зручно, але що робити, наразі це єдиний доступний варіант якщо хочеш почати сходження зранку, а не під обід. На поїзд мало не проспала, прокинулася в 3:30. На збори пішло 15 хвилин, так що на вокзалі була вже в 4:01. Я б сказала – оперативно так вийшло, благо вокзал під боком.

У Воловець поїзд прибуває о 7:30. На жаль, генделик, що колись працював цілодобово, тепер працює з дев’ятої ранку. В результаті омріяної розчинної кави з пакетика я не отримала і вирішила поснідати вже на верху перед початком лісу.

Одним із найнепевніших для мене місць маршруту був власне вихід із села на лісову дорогу.  Вийшовши з поїзда я пішла в протилежному до його руху напрямку. Дійшла до точки де вокзальна стежка закінчується, а на протилежній стороні колій видніється прогалина в паркані. Перечекала поки проїде довжелезний товарняк і рушила в напрямку гір. Першим орієнтиром стала “Колиба” куди в другій половині літа зносять чорниці. А тоді ще трохи перейтися селом і з’явиться потрібний підйом.

Піднявшись на голицю, звідки гарно видно Цицьку, Темнатик і трохи метеостанції, я всілася поснідати. Давно я не їла канапок з таким смаком. Прийшла до висновку: гори – це наше все. І нехай не ходитиму в складні походи, в гори я ходитиму однозначно частіше. Налюбувавшись навколишніми краєвидами, рушила далі. Тут мене чекав ще один шматок дороги, де я боялася зблудити. Та я догнала двох хлопців, що минули мене під час сніданку і завдяки їм таки пішла правильним шляхом. Хоча добряче сумнівалася у виборі шляху, бо дорогу завалило буреломом. Потім виявилося, що візьми я трохи правіше, то пішла б коротшою дорогою. Хлопці ще тими знавцями були, зате йшли впевнено 🙂

Таким чином добралася я до лісового серпантину, а там вже нереально схибити. В суботу на тій дорозі потрохи нормальний трафік нарисувався: туристки з модними сумочками, сімейство на чолі з татком, що привчає дітей до походів, чеські туристи, українські туристи, ще якісь туристи, і просто місцеві хлопаки. В такому складі, хтось трохи попереду, хтось трохи позаду всі ми дійшли до закинутої будівлі (в народі сироварня) і я нарешті змогла потішитися сонечку і гарній погоді.

Трохи статистики: почала підйом десь в 7:45, снідала хвилин 15-20, до сироварні піднялася о 10 ранку. 

Мала хоробрі плани піднятися на Плай, але щось цього разу крутий підйом “в лоб” нагнав на мене відверту тугу. Якось іншим разом – подумала я собі і траверснула гору з метеостанцією на ній. Ось тут зробила кілька фотографій. Якість і композиція тут не надто (телефон і я ж тільки вчуся 🙂 ), але принаймні для статистики згодиться.

Боржавський хребет

Боржавський хребет

Боржавський хребет

Ну на нині вистачить. Другу частину сподіваюся до кінця тижня осилю 🙂

П.С. Всім, хто не спить надобраніч.

Філадельфія

Почала сьогодні планувати поїздку до Вроцлава і якось так сталося, що полізла до фотографій зі своїх минулорічних подорожей. В результаті вирішила сьогодні зробити кілька заміток про Філадельфію, якою  я її побачила/відчула минулого року у вересні.

Перше, що мене вразило в місті –  це сусідство красивезних старовинних будівель з пізніше збудованими хмарочосами. І той факт, що таке поєднання здавалося б непоєднуваних стилів сприймається абсолютно органічно. Архітектурна структура настільки грамотно продумана, що це неможе не вразити. Хоча я здебільшого фотографувала старіші будівлі бо в них таки більше цікавих деталей, але на деяких фото можна помітити сусідство неоготичного костелу з височезною офісною будівлею.

DSC_0284

 

А це будинок, що сподобався мені найбільше:

DSC_0238

І цікавий персонаж біля входу в будівлю:

DSC_0242

Вже по приїзді до міста з’ясувала, що тут колись цілий рік жив Едгар Алан По, а з будинку, де він жив зробили музей. Ну і звичайно ж я не могла не відвідати цього будинку.  Прошерстила сайт міста, знайшла потрібну адресу і вирушила на пошуки. По дорозі відвідала Pensilvania’s State Bell House і сфотографувалася з Liberty Bell на фоні 🙂

DSC_0321

Насправді довелося трохи побродити по місту перш ніж дісталася початкової цілі. Це в принципі сталося з кількох причин. По-перше спеціально прокладала такий маршрут, щоб захопити побільше цікавостей. А по-друге будинок виявився в сучасному так званому “чорному” районі. Виявляється такі райончики дійсно страшнуваті. Раніше, коли дивилася якийсь фільм про неприємності якогось чудака, що потрапив до темношкірого району, якось мені невірилося, що то аж так може бути небезпечно. Але тут я себе відчула ніби в трушному поселенні закарпатських циган тільки в штатівському варіанті. І дякувати богу я не пішла на пошуки музею сама (nerd)

Перш ніж зорієнтувалася в який район забрела зробила кілька фото кедів розвішаних на телефонних проводах. Пізніше знайомі хлопці детально мене просвітили навіщо ті кеди зазвичай розвішують, але тим не менш чисто візуально ідея розвішування взуття сподобалася (мені взагалі подобається використання взуття в оформленні екстер’єру).

DSC_0338

На одному з сусідніх будинків хтось намалював портрет письменника розміром від фундамента до даху. DSC_0344Я перше подумала, що то і є потрібний мені будинок-музей. Зневірившись знайти ще якісь видимі ознаки пов’язані з перебуванням тут Едгара По вже хотіла постукати в найближчі двері того будинку.

Але таки стрималася і вирішила ще трохи побродити околицями. І таки знайшла потрібний будинок:

DSC_0352

Хоча музей на той момент був зачинений (музей як виявилося 80% часу перебуває зачиненим) і мені не вдалося побродити коридорами, якими колись ходив сам Едгар Алан По. Зате я сфотографувалася на сходах будинку. І як би то кумедно не звучало, та отримала від цього цілий вагон задоволення 🙂

DSC_0350

На подвір’ї “едгарівського” музею поставили монумент чорному ворону (підозрюю в честь одноіменного твору). Але голуби того ворона не надто схоже люблять, або й навпаки – залежить з якого боку подивитися 🙂 DSC_0353

В Філадельфії чи як її ніжно називають місцеві мешканці “Філлі” є багацько цікавих місць. В основному історичних, адже це – місто колиска американської культури. І щоб все оглянути явно не вистачить одного післяобіду. Найбільше шкодую, що не вдалося побувати в парку любові і сфотографувати філадельфійський варіант LOVE монументу. Місцева знайома розповідала, що побутує легенда, згідно якої якщо дуже хочеш знайти справжнє кохання, то потрібно всього на всього дуже-дуже захотіти, піти до монументу і загадати бажання. Кажуть, що зазвичай в недовгім часі ті хто такий ритуал виконували, щасливо закохувалися і жили поживали, добра наживали.

Ще для мене стало величезною приємністю побачити прапор України на Benjamin Franklin Parkway. Вздовж цієї дороги (а це десь біля однієї милі), що веде від Ратуші до Музею Мистецтв, на ліхтарних стовпах майорять прапори майже всіх країн світу. І якось так стало тепло на душі коли на одному з ліхтарів я помітила рідні синьо-жовті мотиви.

Щодо мешканців міста: люди такі ж метушливі як і в нас. Є приємні, а є і не дуже. Зразу якось впадає в око той факт, що американці дуже часто посміхаються й іноді складалося таке враження, що дехто посмішку вдягає зранку як частину туалету.

Загалом від міста і від людей в мене залишилося враження якогось олд-скульного затишку. Після вересневої поїздки випало відвідати місто ще раз, в грудні, та потинятися вулицями з фотоапаратом цього разу нажаль не вдалося через напружений графік воркшопів. Та я сподіваюся повернутися сюди як турист і облазити всі затишні куточки. Ох, мрії-мрії 🙂

P.S. Поки писала, сподобалося повертатися думками назад в подорож. Ще один пункт до списку обовязкових до виконання речей: “Описати поїздки до Нью Йорку та Гайдельбергу і незабувати описувати всі наступні”.

Гарного вам настрою та вдалих поїздок 🙂

Тема “Масляної” розкрита.

Хочу поділитися одним з улюблених рецептів – “Торт з налистників”. Я його готую не надто вже часто, бо забирає трохи часу поки зробиш, але коли таки збираюся зробити – результат зникає з холодильника не дочекавшись вечірньої зіроньки на небі :). Зараз, в переддень Масляної, такий рецептик доволі актуальний, бо ж налистники. Так виглядає готовий торт:

DSC_0278_1

Інгредієнти:

  • Молоко – 1 літра
  • Яйця – 3-4 шт
  • Олія – 150 гр
  • Мука – скільки візьме тісто
  • Сіль – до смаку
  • Плавлений сирок “Янтар” – 4 шт (по 125 гр)
  • Сметана – 200 гр
  • Слабо солена червона риба (горбуша, лосось, форель) – 200 гр
  • Червона ікра – 1 шт (по 80-100 гр)
  • Зелень

Процес приготування:

Молоко, яйця, муку і олію змішуємо до однорідної маси як на звичайні налистники. Тісто повинне легко литися, але не має бути надто рідким. Скільки саме потрібно муки, нажаль точно не скажу, тому що зазвичай додаю її на око і зупиняюся коли відчуваю що тісто таке як має бути. Експериментальним шляхом визначила, що тіста зробленого на одній літрі молока якраз гарно вистачає на наш тортик. Олію додаємо, щоб бути певними в тому що налистники не приставатимуть до сковороди. Після того як почала додавати олію прямо до тіста – забула про вираз “Первый блин комом.” Тому дуже рекомендую 🙂 На смак додаємо трохи солі і починаємо випікати налистники для тортика.

Поки смажаться налистники беремося до начинки: Янтар з баночок викидаємо в мисочку, туди ж додаємо сметану і гарно вимішуємо. Сметана потрібна для того щоб маса набула консистенції необхідної для намазування. Рибку ріжемо тоненькими пластинками а зелень просто подрібнюємо. Зелень потрібна тільки для прикрашання. Рибу можна купити вже готову або зробити самій. Оскільки я солену форель страшенно люблю, то й навчилася її солити сама. Виходить набагато смачніше, а заодно і значно дешевше.

Процес соління дуже простий: беремо морожену червону рибу, чистимо від потрохів, голови, плавників. Витираємо тушку насухо паперовими рушничками. І складаємо в посудину відповідного розміру (якщо рибина велика, то можна розрізати на 2-4 шматки). В ролі посудини для соління риби я використовую совкову гусятницю – мєго зручна штука.

Зазвичай дуже смачно виходить рибка вагою 2,5-3 кг. На один кілограм риби беремо 2 столові ложки солі і одну столову ложку цукру. Вимішуємо сіль і цукор в однорідну суміш і натираємо рибку. Складаємо в посудину, накриваємо кришкою і ховаємо в холодильник. Раз в день бажано перекладати шматки риби (якщо рибу порізали). Готовою рибу можна вважати через 3-5 днів, знову ж таки, залежно від розміру тушки.

Коли налистники готові, даємо трохи їм підстигнути і починаємо їх перемазувати сирною сумішшю. Гарячі краще не чіпати, бо начинка на гарячому розтане і стече. На деякі слої крім сиру-сметани викладаємо пластинки риби або ікру. Верхній налистник також намазуємо, щоб прикраси у вигляді тої ж риби, ікри і зелені трималися на місці.

BTW. Вище описаний тортик – єдине що я таки спромоглася сфотографувати для проекту “Thing a Day”. Мені дуже соромно стосовно цього, але я не полишаю віру в те, що я таки виправлюся 🙂

Весна таки на носі :)

Вітаю всіх із останнім днем зими!

Знаю, що є люди, котрим до вподоби  зима як вона є – з морозом, снігом і постійним дубаком. Я зиму не люблю і чекати весну починаю вже з осені. Тішуся найменшим ознакам її наближення.

Вчора увечері помітила на одній з орхідей маленьке сонечко. Моїй радості не було меж – це ж значить, що навіть жучки відчувають скорий прихід тепла. Те сонечко правда до ранку кудись знову заповзло досипати зимового сну, але я встигла його сфотографувати і буду ним тішитися поки таких сонечок не стане багато на дворі 🙂

DSC_0275

Так от собі подумала “Цікаво якою може бути відсоткове співвідношення людей у нашому кліматичному поясі залежно від улюбленої пори року?”.

Казкові шапочки

Ось такі шапочки виходять в світ з нашої майстерні:

20130211_200956   20130211_201136

Шкода, що не можу носити шапочки, бо інакше не вилазила б з таких кльових цяцьок. За них респект і уважуха Марічці. Ну і звичайно Олькові, за те що погодився попозувати до фотографії 🙂

Мені взагалі дуже подобається тема повсякденного одягу, що символізує когось чи щось інше (звірята, предмети побуту, обладунки, etc.). Тоді можна фантазувати, що ти – це ти, але не зовсім. Можна уявляти себе в казковому світі, де все трохи по іншому, дивитися на світ по іншому, так би мовити – переодягнути окуляри.

Хммм… остання фраза саму наштовхнула на цікаву ідею, ну але то не зараз 🙂

Postcrossing… спроба друга

Близько двох років тому зареєструвалася на www.postcrossing.com. Надіслала кілька листівок. Навіть сама 4 отримала, а потім якось закрутилася в круговерті подій і закинула цю затію. І, хоча я страшенно люблю отримувати справжні листи і листівки, ніяк не могла повернутися до посткроссингу протягом двох років.

Кілька днів тому нарешті таки зібралася глянути до свого облікового запису, а його немає. Сумно, але не смертельно – старі листівки ж не зникли 🙂 Отже, в понеділок я знову зареєструвалася на сайті і згенерувала перші 5 адрес. Сьогодні всі 5 листівок готові до надсилання.

Поки сиділа вчора вдома заповнювала адреси на кожній листівці, Олесь трохи попідколював мене на тему того, що знову якусь нову фішку заморочуватися собі знайшла. Але схоже він вже звик до моїх приколів, іноді навіть допомагає мені деякі з проектів втілювати в життя. Чому я несказанно тішуся. Так, я вже щось не про те. Так от, посткроссинг: попідписувала я всі 5 листівок і по дорозі додому вкину їх в поштовий ящик. Побажаю їм щасливої дороги і віритиму, що кожна знайте свого адресата.