Травнева Боржава (частина 1)

На травневі свята так і не вийшло мені кудись поїхати. Тому я надумалася здійснити одноденну прогулянку Боржавою. Єдиний нюанс, котрий необхідно було врахувати і який трохи страшив – це те, що бувавши на Боржавському хребті не один раз, мені ніколи не доводилося орієнтуватися самостійно. Завжди був хтось досвідченіший, хто добре знав дорогу. Відповідно маршрут в пам’яті не відпечатався настільки, щоб я впевнено йшла. Але трохи почитавши звіти бувалих, трохи покладаючись на пам’ять  а трохи на язик, в ніч з п’ятниці на суботу я сміливо вирушила в сторону Воловця.

Їхала поїздом Київ – Ужгород, що відправляється зі Львова в 4:14 ранку. Не зовсім зручно, але що робити, наразі це єдиний доступний варіант якщо хочеш почати сходження зранку, а не під обід. На поїзд мало не проспала, прокинулася в 3:30. На збори пішло 15 хвилин, так що на вокзалі була вже в 4:01. Я б сказала – оперативно так вийшло, благо вокзал під боком.

У Воловець поїзд прибуває о 7:30. На жаль, генделик, що колись працював цілодобово, тепер працює з дев’ятої ранку. В результаті омріяної розчинної кави з пакетика я не отримала і вирішила поснідати вже на верху перед початком лісу.

Одним із найнепевніших для мене місць маршруту був власне вихід із села на лісову дорогу.  Вийшовши з поїзда я пішла в протилежному до його руху напрямку. Дійшла до точки де вокзальна стежка закінчується, а на протилежній стороні колій видніється прогалина в паркані. Перечекала поки проїде довжелезний товарняк і рушила в напрямку гір. Першим орієнтиром стала “Колиба” куди в другій половині літа зносять чорниці. А тоді ще трохи перейтися селом і з’явиться потрібний підйом.

Піднявшись на голицю, звідки гарно видно Цицьку, Темнатик і трохи метеостанції, я всілася поснідати. Давно я не їла канапок з таким смаком. Прийшла до висновку: гори – це наше все. І нехай не ходитиму в складні походи, в гори я ходитиму однозначно частіше. Налюбувавшись навколишніми краєвидами, рушила далі. Тут мене чекав ще один шматок дороги, де я боялася зблудити. Та я догнала двох хлопців, що минули мене під час сніданку і завдяки їм таки пішла правильним шляхом. Хоча добряче сумнівалася у виборі шляху, бо дорогу завалило буреломом. Потім виявилося, що візьми я трохи правіше, то пішла б коротшою дорогою. Хлопці ще тими знавцями були, зате йшли впевнено 🙂

Таким чином добралася я до лісового серпантину, а там вже нереально схибити. В суботу на тій дорозі потрохи нормальний трафік нарисувався: туристки з модними сумочками, сімейство на чолі з татком, що привчає дітей до походів, чеські туристи, українські туристи, ще якісь туристи, і просто місцеві хлопаки. В такому складі, хтось трохи попереду, хтось трохи позаду всі ми дійшли до закинутої будівлі (в народі сироварня) і я нарешті змогла потішитися сонечку і гарній погоді.

Трохи статистики: почала підйом десь в 7:45, снідала хвилин 15-20, до сироварні піднялася о 10 ранку. 

Мала хоробрі плани піднятися на Плай, але щось цього разу крутий підйом “в лоб” нагнав на мене відверту тугу. Якось іншим разом – подумала я собі і траверснула гору з метеостанцією на ній. Ось тут зробила кілька фотографій. Якість і композиція тут не надто (телефон і я ж тільки вчуся 🙂 ), але принаймні для статистики згодиться.

Ну на нині вистачить. Другу частину сподіваюся до кінця тижня осилю 🙂

П.С. Всім, хто не спить надобраніч.

Філадельфія

Почала сьогодні планувати поїздку до Вроцлава і якось так сталося, що полізла до фотографій зі своїх минулорічних подорожей. В результаті вирішила сьогодні зробити кілька заміток про Філадельфію, якою  я її побачила/відчула минулого року у вересні.

Перше, що мене вразило в місті –  це сусідство красивезних старовинних будівель з пізніше збудованими хмарочосами. І той факт, що таке поєднання здавалося б непоєднуваних стилів сприймається абсолютно органічно. Архітектурна структура настільки грамотно продумана, що це неможе не вразити. Хоча я здебільшого фотографувала старіші будівлі бо в них таки більше цікавих деталей, але на деяких фото можна помітити сусідство неоготичного костелу з височезною офісною будівлею.

 

А це будинок, що сподобався мені найбільше:

І цікавий персонаж біля входу в будівлю:

Вже по приїзді до міста з’ясувала, що тут колись цілий рік жив Едгар Алан По, а з будинку, де він жив зробили музей. Ну і звичайно ж я не могла не відвідати цього будинку.  Прошерстила сайт міста, знайшла потрібну адресу і вирушила на пошуки. По дорозі відвідала Pensilvania’s State Bell House і сфотографувалася з Liberty Bell на фоні 🙂

Насправді довелося трохи побродити по місту перш ніж дісталася початкової цілі. Це в принципі сталося з кількох причин. По-перше спеціально прокладала такий маршрут, щоб захопити побільше цікавостей. А по-друге будинок виявився в сучасному так званому “чорному” районі. Виявляється такі райончики дійсно страшнуваті. Раніше, коли дивилася якийсь фільм про неприємності якогось чудака, що потрапив до темношкірого району, якось мені невірилося, що то аж так може бути небезпечно. Але тут я себе відчула ніби в трушному поселенні закарпатських циган тільки в штатівському варіанті. І дякувати богу я не пішла на пошуки музею сама (nerd)

Перш ніж зорієнтувалася в який район забрела зробила кілька фото кедів розвішаних на телефонних проводах. Пізніше знайомі хлопці детально мене просвітили навіщо ті кеди зазвичай розвішують, але тим не менш чисто візуально ідея розвішування взуття сподобалася (мені взагалі подобається використання взуття в оформленні екстер’єру).

На одному з сусідніх будинків хтось намалював портрет письменника розміром від фундамента до даху. Я перше подумала, що то і є потрібний мені будинок-музей. Зневірившись знайти ще якісь видимі ознаки пов’язані з перебуванням тут Едгара По вже хотіла постукати в найближчі двері того будинку.

Але таки стрималася і вирішила ще трохи побродити околицями. І таки знайшла потрібний будинок:

Хоча музей на той момент був зачинений (музей як виявилося 80% часу перебуває зачиненим) і мені не вдалося побродити коридорами, якими колись ходив сам Едгар Алан По. Зате я сфотографувалася на сходах будинку. І як би то кумедно не звучало, та отримала від цього цілий вагон задоволення 🙂

На подвір’ї “едгарівського” музею поставили монумент чорному ворону (підозрюю в честь одноіменного твору). Але голуби того ворона не надто схоже люблять, або й навпаки – залежить з якого боку подивитися 🙂

В Філадельфії чи як її ніжно називають місцеві мешканці “Філлі” є багацько цікавих місць. В основному історичних, адже це – місто колиска американської культури. І щоб все оглянути явно не вистачить одного післяобіду. Найбільше шкодую, що не вдалося побувати в парку любові і сфотографувати філадельфійський варіант LOVE монументу. Місцева знайома розповідала, що побутує легенда, згідно якої якщо дуже хочеш знайти справжнє кохання, то потрібно всього на всього дуже-дуже захотіти, піти до монументу і загадати бажання. Кажуть, що зазвичай в недовгім часі ті хто такий ритуал виконували, щасливо закохувалися і жили поживали, добра наживали.

Ще для мене стало величезною приємністю побачити прапор України на Benjamin Franklin Parkway. Вздовж цієї дороги (а це десь біля однієї милі), що веде від Ратуші до Музею Мистецтв, на ліхтарних стовпах майорять прапори майже всіх країн світу. І якось так стало тепло на душі коли на одному з ліхтарів я помітила рідні синьо-жовті мотиви.

Щодо мешканців міста: люди такі ж метушливі як і в нас. Є приємні, а є і не дуже. Зразу якось впадає в око той факт, що американці дуже часто посміхаються й іноді складалося таке враження, що дехто посмішку вдягає зранку як частину туалету.

Загалом від міста і від людей в мене залишилося враження якогось олд-скульного затишку. Після вересневої поїздки випало відвідати місто ще раз, в грудні, та потинятися вулицями з фотоапаратом цього разу нажаль не вдалося через напружений графік воркшопів. Та я сподіваюся повернутися сюди як турист і облазити всі затишні куточки. Ох, мрії-мрії 🙂

P.S. Поки писала, сподобалося повертатися думками назад в подорож. Ще один пункт до списку обовязкових до виконання речей: “Описати поїздки до Нью Йорку та Гайдельбергу і незабувати описувати всі наступні”.

Гарного вам настрою та вдалих поїздок 🙂